Хто вони — управлінці нової генерації, які вже увійшли в історію українського агро

Олег Заплетнюк: В агро я потрапив у 2010 році як перекладач компанії «Мрія». У агрокомпаній тоді була така потреба в людях, які могли спілкуватися з іноземними інвесторами. І хоч робота на цій позиції була недовгою, але саме тут була закладена любов до агро.

Загалом маю цікаву вищу освіту — медико-біологічні та медичні апарати та системи. Я з курортного містечка, тож мені завжди казали: «Дивись, тут роботи просто непочатий край, будеш ремонтувати ті системи, купа апаратури, без роботи ніколи не залишишся». А от другу вищу аграрну здобував постфактум, коли вже, під час захисту дипломної в мене викладачі запитували, як ми вирощуємо ріпак у «Мрії».

Сьогодні ж мені пощастило управляти надзвичайно потужною командою фахівців з великої літери, на мою думку, максимально порядних, які так само закохані в агро.

Якби у вас була можливість сьогодні сказати три слова, коли ви лиш починали свою професійну діяльність, якими б вони були? 

Олег Заплетнюк: Я б собі нічого не говорив. Є класне кіно «Назад у майбутнє», де показано «ефект метелика», коли людина, яка повернулася в минуле, почала щось радити собі колишній. Це закінчилось не дуже добре.

І, можливо, якби була змога щось собі порадити з майбутнього, може, ми б зараз тут не сиділи, і вектор руху пішов би зовсім іншим чином. Тому я прибічник тієї теорії, що все складається так, як має складатись.

Олександр Вержиховський: А я, наприклад, собі, якщо говорити три слова, сказав би: «Тобі все вдасться». Адже все одно, звісно, амбіції до досягнення цієї посади завжди були. Але коли настає цей момент, є певний страх за те, що щось не вийде, не вдасться, навіть незважаючи на те, що ти знаєш, що за тобою стоїть величезна команда чудових людей. Ти впевнений, що знаєш усі процеси. Але одна справа — бути в компанії номером два, на посаді, яку я обіймав до цього довгий час, коли все одно ти розумієш, що з якихось складних питань і рішень тобі є до кого прийти, є якась ще фінальна точка. Й інша справа, коли всі ці рішення замикаються фактично на тобі. І навіть якщо це якесь рішення, яке приймає твій колега, якому ти делегував його прийняти, все ти одно відповідальний за всі прийняті твоєю командою рішення.

Де ви себе бачите у майбутньому? Тобто — в іншому місці, в цій же компанії, але, можливо, на іншій позиції?

Олег Заплетнюк: Говорити про зміни наразі, напевно, зарано, адже ще дуже багато проєктів, і рухаємося дуже активно. Є велика відповідальність за той колектив, яким мені пощастило управляти, певні зобов’язання перед акціонером, і глобально обсяг роботи ще настільки великий, що поки немає просто навіть часу зупинитись і задуматись, куди ти хочеш йти далі.

Олександр Вержиховський: Якщо говорити про якесь місце, де я хотів би себе бачити, напевно, так років через 20 — на березі річки з вудкою, щоб навколо бігали діти й онуки, а поряд — кохана дружина.

І в мене є така в цьому контексті ідеалізована певна картинка. Колись ми з моїм товаришем поїхали до нашого ще одного товариша, фермера Олександра Журавля з Полтавщини. В нього за селом маєток, сусід тобі в двір не заглядає, ставочок поряд. Напевно, десь отака місцинка і повинна бути, де я хотів би через 20 років сидіти і кайфувати від життя й насолоджуватись тими здобутками, які здобуватимуть ті, хто прийде на моє місце в компанію.

Якщо згадати студентські роки, про що ви в той час мріяли? Чи справдились ці мрії? 

Олег Заплетнюк: Зараз, коли згадуєш студентське життя, то перша в тебе була навіть не мрія, а думки — як прожити на стипендію так, щоб з голоду не померти, а ще паралельно поїхати на якісь змагання, піти з друзями в якийсь клуб.

Були, звичайно, мрії, бачення того, як ти хочеш в довгостроковій перспективі жити, як ти себе позиціонуєш, але глобально обставини складались таким чином, що ти намагався витягнути навчання, я ще паралельно займався спортом на напівпрофесійному рівні — боксом. І фактично вільного часу не залишалося для якихось думок. Звісно, про щось у той час мріялось, але згадати сьогодні, про що саме, вже дуже важко, минуло багато часу.

Олександр Вержиховський: Студентські роки, напевно, найкращий час, тому що ти молодий, повний енергії, ти можеш до четвертої ранку гуляти, а потім йти на пари. Але я думаю, що це ще той час, коли ми приймаємо дійсно важливі для себе рішення, і не завжди вони зрозумілі оточуючим, не завжди ці рішення підтримуються. І, власне, якщо говорити з позиції тієї, де я зараз знаходжусь, то, звісно, тоді я себе ніколи не міг уявити в такій ролі.

Погоджуюся з Олегом, що не можна ніколи жалкувати про прийняті рішення, тому що ти не знаєш, де б ти був, якби це рішення було прийнято іншим чином.

Чи були якісь дитячі захоплення, які залишилися і досі у вашому житті? І якщо так, то чи маєте можливість зараз у напруженому графіку приділяти їм час? 

Олег Заплетнюк: У дитинстві для мене найкращим проведення часу була поїздка до бабусі в село. Я чекав цього часу дуже довго, але в мене був такий стрейт із батьками, вони казали: «Ось є перелік книг, які ти маєш прочитати. Якщо ти не перекажеш якусь одну з них, значить, ти їх не прочитав і до бабусі не їдеш».

У бабусі я займався дуже простою справою. В мене був приятель з Дніпра Денис, який теж приїжджав, і ми просто 24/7 ловили рибу. Приходили додому за кормом, поїсти і йшли знову ловити рибу. Відповідно, з того часу залишилась звичка читати книги і рибалити. Просто ця риболовля вийшла на інший рівень. У зв’язку з повномасштабним вторгненням можливості поїхати на риболовлю наразі в ті місця немає, але є просто неймовірне місце в Європі, яке от мене особисто перезавантажує. Це такий собі психотерапевт на максимумах: у Словенії є неймовірної краси національний парк «Триглав», де в гірській зоні майже 300 кілометрів. От зранку виходиш, ловиш рибу, і за п’ять днів тебе просто перезапускає максимально. П’ять-шість днів достатньо, щоб повернутися знову до робочого ритму.

Олександр Вержиховський: У дитинстві займався всім чим тільки можна було. Навіть боксом, але до першого спарингу. Мені попався сильніший суперник, і коли юшка з носа потекла, бокс мені перестав подобатися.

У мене теж особливі дитячі спогади із селом пов’язані, тому що 31 травня після останнього дзвоника мене батьки відвозили до бабусі. В селі моїм обов’язком було о 8:00 прив’язати корову, а далі з хлопцями на велосипеди, на стадіоні грали до вечора, поки м’яча видно, у футбол. Тож захоплення футболом збереглося на все життя. Хоча вже зараз мало граю, здебільшого вболіваю за гру сина. Радий, що ця любов привилась і йому. Спостерігати за футбольними матчами дітей — це просто інший рівень. Стільки енергії згорає, що це просто…

Якщо оцінювати власні недоліки, чи є вони у вас? І якщо є, то як над ними працюєте? 

Олег Заплетнюк: Звичайно, я ж смертна людина, сто відсотків, недоліки є в кожного. Найбільше, на мою думку, це змусити себе не читати корпоративні чати після 22:00, не дивитися звіт Cropio, що там відбувається на полях. Намагаюся з цим якось працювати, але поки через раз виходить, та я впевнений, що зможу напрацювати цю звичку.

Олександр Вержиховський: Ну, в мене багато недоліків. Але такий, з яким я найбільше борюся, це емоційність. Це такий складник характеру й темпераменту, і цього не відкинеш. Насправді, це як мінус, так і плюс, тому що це стимулює мене і команду.

Ну і, звісно, це очікування супершвидкого результату, коли подаєш якесь завдання. І, дійсно, трохи десь самого себе треба стримувати. Але якось потихеньку справляємося.

Є те, що вас лякає, але ви все одно робите?

Олександр Вержиховський: Я найбільше за все боюсь невизначеності. Я людина, яка любить плановість, мати чіткий план у житті та роботі. І коли відчуваєш невизначеність, не розумієш, що далі — це найбільше лякає. Якщо згадати початок повномасштабної війни, коли дружина сказала мені: «Я вперше за часів, відколи ми знайомі, в твоїх очах бачила знаки питання, а не відповіді».

І, власне, це такий був момент, коли мені було страшно. І з того стану мене вивели колеги. У нас на той момент 90% наших земель були окуповані або оточені ворогом. І були наші колеги, які потрапили в окупацію. Вони періодично виходили на зв’язок і казали, що в них усе добре, і паралельно розповідали, що вони підрахували кількість посівних одиниць, яка техніка є, скільки солярки, і як ми можемо з цими ресурсами провести посівну. Тобто мене оце повернуло назад: що моїм колегам, друзям в окупації вистачає сил думати, як провести посівну, не втратити сезон. Для мене це стало основним тригером.

Олег Заплетнюк: Агробізнес сьогодні працює в країні, що воює, і це, мабуть, уже для більшості страшно. Але хто працює в цих умовах, прекрасно розуміє, що робити.

Якщо говоримо про роботу, то найбільше завжди лякає, але ти це мусиш робити через свою позицію, — це оптимізувати або скорочувати людей. Це завжди те, що неприємно, завжди впливає на чиїсь долі, але ти маєш дивитися з позиції найбільшої користі для бізнесу або для компанії в цілому.

Ми говорили про те, що команда вас мотивує. А коли ви відчуваєте, що самі зайшли в глухий кут, команди немає, і треба самомотивуватися, де ви шукаєте мотивацію? 

Олег Заплетнюк: У кожного сто відсотків у тих чи інших аспектах бували якісь ситуації, коли тобі здається, що ти в глухому поті, немає виходу. Іноді таке здається, коли погодні умови максимально екстремально складні, дивишся на це все і думаєш, що закінчуємо сезон. Але потім проходить буквально кілька годин, ти розумієш: так, усе добре, мінідепресія пройшла, починаємо працювати.

І коли люди залучені, вони розуміють, що є цікаві завдання, кінцеву ціль. А в нас побудована система, є стратегії по напрямах, які ми розробляємо, затверджуємо, і потім люди по цій стратегії рухаються, і в них є максимальна широта повноважень з певними точками контролю. Тоді, на мою думку, ця система нормально працює, є кінцева винагорода теж за досягнення цієї цілі, всі розуміють, як це працює.

Коли люди розуміють, що ти береш на себе відповідальність, ти не кажеш їм, якщо погано — це ваша проблема, якщо все добре — це моя заслуга. Так не можна працювати. Ти маєш бути людиною-центром прийняття рішень, якими би вони не були. Команда має бути максимально залучена в проєкти, які їх стимулюють, мотивують. Ти маєш бути прогнозованим без різких змін курсу, і компанія теж має прогнозовано рухатися до певних цілей, а не міняти свій курс кожні 2-3 місяці. Тоді, на мою думку, проблем глобальних, як мінімум, не буде.

Особисто мені допомагає сім’я насамперед і команда. Ти не маєш собі дозволяти показувати, що ти в куті, й ти бачиш, що всі рухаються, всі позитивно налаштовані, навіть у суперекстремальних умовах, це тебе мотивує.

Звичайно, мають бути якісь речі, які тебе перезавантажують періодично, кілька разів на рік — та сама рибалка, або що кому подобається, де потрібно трошки вимкнутися з цього процесу.

Олександр Вержиховський: Якщо говорити про роботу, то тут я згоден з Олегом, що насамперед за вирішеннями проблем треба йти до команди і спільно вирішувати. Власне, я ніколи не соромлюся зізнатися, що я чогось не знаю. І я завжди кажу, особливо якщо це стосується специфічної агрономічної тематики. Я кажу: я ветеринар за освітою, і поясніть мені, як ветеринару, цю чи цю фішку. І, власне, керуюся завжди тим принципом, що є тільки одна категорія дурних запитань — це ті, які не поставлені.

Вважаю, що спільно можна вирішити будь-яку ситуацію, вийти з найглухішого кута. Гарним прикладом є найш кейс, про який я вже розповідав, коли початок повномасштабного вторгнення для нас видавався глухим кутом. Але за таких умов працюємо вже четвертий рік і демонструємо чудові результати.

Джерело: agroportal.ua